ольвія валентин чемерис читати скорочено
і побачила у його насмішкуватих зіницях якесь дівча – злякане, розгублене і геть беззахисне, побачила і з жахом збагнула, що то ж вона… – ні… ні… – квапно виставила наперед руку, наче хотіла нею захиститись від його недоброї, як їй здалося, посмішки.
– хто кого тіснив, нас массагети чи ми массагетів, хай про те не турбується дочка грецького архонта, – стримано відказав він, а їй стало трохи легше, що вона таки шпигнула його гординю. Та зусиллям волі вона зборола в собі той ляк і відверто розглядала його, так відверто, як не подобає дівчині безсоромно дивитися на чоловіка, але хай… все одно вже… а так він хоч не буде тішитись, що вона злякалась, що душу її тіпає дрож від одного його погляду… він зовсім не був схожим на тихого і сором язливого ясона. – ви, кочовики, не люди, а вершники на конях, – намагалась шпигнути його, але він на знак згоди з її словами схвально і задоволено кивав головою, і шишак на його башлику спалахував проти сонця білим сяйвом. Тому для кохання й утіх чоловік знаходив собі гетеру, котра шлюб називала рабством, а перевагу віддавала вільній любові, винам та філософським розмовам… і рвучко опускає завісу в кибитці, бо не хоче бачити усміхнене смагляве обличчя молодого вождя кочовиків. і так він за життя звикається з конем, що іноді йому здається, що кінь і він – то одне ціле, що він і народився конем та людиною водночас, що чотири сильні й невтомні ноги коня – то його сильні й невтомні ноги.
і вождь ор, коли народився син його тапур, теж зібрав увесь рід гіппемологів і теж хвалився, що в нього народився ще один крикун бойового родового кличу.
і ким вона стане, як скінчиться тяжке ув язнення в задушливій повстяній кибитці – цій звичній для кожної скіф янки хаті на колесах, а для неї гірш темниці темної. Чи, може, подарує він її своєму старому владиці, котрого у світ предків, за скіфськими жорстокими звичаями, мусить супроводжувати молода і вродлива рабиня. А на тлі цієї війни розгортається історія короткого і трагічного життя юної гречанки ольвії, яка заради союзу зі скіфами іде заміж за скіфського царя тапура. Ua і не згодні з її загальнодоступністю в майбутньому, то ми згодні розглянути пропозиції з видалення певного матеріалу, а також обговорити пропозиції про домовленості, які дозволяють використовувати даний контент. Звідтоді впродовж п’ятнадцяти років (1990–2005) у журналах, газетах, колективних збірках, альманахах постійно з’являються фантастично - пригодницькі твори письменника. А втім, це тільки в казках так починається — жив собі та був собі, — а в нас не казка, а щонайправдивіша, можна б сказати, невигадана повість про дивного - предивного лелечича, котрий виріс на хаті в діда щедрія в літо тисяча дев ятсот вісімдесят четверте.
Хай кладуть те золото, але ж і слуг, рабів чи рабинь, а часом і вільних своїх родичів душать чи вбивають, щоб кинути теплі закривавлені трупи в яму до старого знатного владики.
Мріялось, закінчить ясон навчання, повернеться з афін, і поїдуть вони удвох на прабатьківщину, у сонячну грецію… а там… які міста, яке життя, які люди… і ось все пішло прахом. Линула туди, до голубого лиману, до рідного міста… і несли її надійні крильцята так легко, що плакати з радощів хотілося, і в якусь мить – була, була така мить. То лежала, обхопивши голову руками, бо душили сльози та відчай, то металася, не знаходячи собі місця, бо теж душили сльози та відчай, кудись поривалась, кусала руки від безсилля, ладна була волосся на собі рвати, аби це зарадило її горю. Вона, вільна, горда дочка знатного й шанованого архонта, котра не відала за своє життя приневолення, кривди чи наруги, а зростала в батьковім домі, раптом бранка… силоміць вихоплена з рідного гнізда. Було від чого збожеволіти, втратити віру, надію… впадала в апатію, лежала безвольна, бездумна, тільки похитувалась у такт рухові кибитки… то зводила голову, спершись на лікоть, думала. Хай грецькі жінки по заміжжі не мають волі, обмежені сім єю та житлом, і чоловіки з ними не рахуються і тримають їх заледве чи не в заперті, але ж то вдома, а не в чужих степах, не в жорстоких скіфів, яким вірити – враз без голови лишишся. Але то лише здавалося… розуміла, виходу немає, і знову – відчай, відчай, відчай… чи думала, чи гадала, що доведеться міняти вільне місто на оце повстяне житло на скрипучих дерев яних колесах. Вся у тріщинах… важко гупаючи, баба посунула на ольвію, простягаючи товсті й короткі кам яні руки… ще мить – і вона задушить її в своїх кам яних обіймах. Мовби нічого й не трапилось, у нижньому голосисто співали півні та в гавані перегукувались перекупники риби, але ґвалт, що спалахнув у верхньому, вже починав долинати і до гавані. Коли дівчина, захекана й розчервоніла, вибігла на околицю, сонце вже піднялося над степом, і ген за містом у його промінні спалахували наконечники скіфських списів. Кочові ж племена скіфів припроваджували у місто скот, везли шерсть, хутра, мед, іноді приганяли валки рабів, яких вони захоплювали під час своїх численних набігів на сусідні племена. – великий вождь царських скіфів, син вождя ора, внук вождя ліка, правнук вождя спіра, родич самого царя спаргапіфа непереможний тапур велів передати грецькому архонту своє вітання. А другого дня вранці на горбі з явилося біле шатро, і городяни зрозуміли, що до них у гості приїхав сам тапур – син вождя ора, внук вождя ліка, правнук вождя спіра, родич самого царя спаргапіфа. А за ним цибав дебелий воїн у бронзовому шоломі й панцирі і на витягнених руках ніс дорогий меч у золотих піхвах, замикали цю незвичайну процесію два юнаки, котрі несли кожен по добрій в язці хутра. Ще й заявили врочисто, що син вождя ора, внук вождя ліка, правнук вождя спіра, родич самого царя спаргапіфа непереможний і славний тапур хоче взяти собі в жони дочку грецького архонта, що він, тапур, обіцяє її берегти і що буде вона повелителькою кочових племен, а кочовики віднині підтримуватимуть із греками мир, дружбу і торгівлю. Коли ж грекам знадобиться воєнна сила, тапур завжди пришле на поміч свої загони… родон, полегшено зітхнувши, що біда таки обминула місто, ожив, звеселів у душі, хоч виду й не подавав, що в нього гора з пліч звалилась і місто врятоване.
Сватів вдома прийняв як дорогих гостей, велів з льоху дістати найкращі вина, сам їм наливав у чаші вино, хвалив тапура – який - бо він славний вождь, хвалив свою дочку – яка вона гарна, скромна, цнотлива і вихована, а захмелівши (він пив із тими степовиками, як рівний з рівними.
А кибитка, осоружна її повстяна темниця, все далі і далі котиться в глиб степів, і з кожним обертом високих скрипучих коліс завмирає надія повернутися до рідної домівки.
Автор починає з розповіді про те, що 25 липня 1964 року у селі великі чаплі вітька горобець та петро білий будуть стрілятися на дуелі за дівчину — гальку козачок. „її звали янголом смерті, „я любила шевченка, „кохання в україні, „життя і смерть володимира глібовича, князя переяславського, „убивство на хуторі біля диканьки (літературно - мистецька.
Коментарі
Дописати коментар